ОСОБЛИВОСТІ ФОРТЕПІАННОГО ЗВУКОПИСУ У ТВОРАХ ЛЬВІВСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Анотація

У статті розглядаються специфічні характеристики звукопису фортепіанних творів українських композиторів, пов’язаних з львівською художньою традицією: Богдани Фільц, Олександра Козаренка, Віктора Камінського, Ганни Гаврилець, Віктора Тиможинського. Вказується, що витоки звукопису формуються у фортепіанних артефактах названих митців двома засадничими чинниками: фольклорною лексикою усього етнічного розмаїття регіону, відповідним переосмисленням імпульсів «нової фольклорної хвилі» та неостильовими прототипами західноєвропейського мистецтва. Проаналізовані твори демонструють оновлення звукопису, відповідне до естетичних потреб «часу і місця». З одного боку, яскрава етнічна своєрідність звукописної палітри апелювала до ментального світовідчуття, до етнічних архетипів у час панування радянської ідеології та у період становлення незалежної України в 1990-х – на початку 2000-х рр. З іншого ж вишукане, доволі помірковане використання гармонічної і фактурної колористики, притаманної новим світовим естетико-стильовим тенденціям, відображало специфіку львівської композиторської школи, не схильної до радикальних експериментів. У висновку статті зазначається, що техніка фортепіанного звукопису отримала оригінальний розвиток у творчості молодшої генерації львівських композиторів, зокрема у «Illuminatio I або три враження» Остапа Мануляка, «Postludium» Богдана Сегіна, «Rythmos» Любави Сидоренко, «Stück» Богдани Фроляк, «Відзвуки» Михайла Шведа та ін. Він проявляється у ролі пуантилізму та сонористики як способу творення образності та водночас її головного виразового засобу у загальній системі координат музичного простору і часу. У цих напрямках вбачаємо два головних перспективних шляхи оновлення звукописного фортепіанного архетипу у музиці західноукраїнських композиторів.