МАЛОВІДОМА ПОПЕРЕДНИЦЯ «ТУРАНДОТ» ДЖАКОМО ПУЧЧІНІ - «ТУРАНДА» АНТОНІО БАЦЦІНІ

Анотація

Образ Турандот отримав чи не найбільшу кількість прочитань в різноманітних жанрах, зокрема, і в опері, ознаменувавшись шедевром Дж. Пуччіні. Проте, досі маловідомими залишаються більше десяти його оперних попередниць, серед яких особливе місце посідає опера вчителя короля веризму – відомого скрипаля-віртуоза, композитора, громадсько-культурного діяча, професора композиції у Міланській консрваторії, в класі якого студіював Дж.Пуччіні – Антоніо Бацціні. Його єдина опера "Туранда" 1967 року стала предметом дослідження у даній статті, метою якої є окреслення імагологеми образу жорстокої принцеси у інтерпретації А.Бацціні.
Застосовуючи імагологічний методологічний апарат, який спрямований на всебічне окреслення Іншого, в тім - у контексті орієнтальної тематики, автор спирається на компаративний аналіз, який дає підстави для визначення спільних та відмінних рис у прочитанні образу героїні в контексті італійської та загальноєвропейської культурної парадигми. Створена майже 100 рр. після ф'яби К.Гоцці та 50 рр. перед оперою Дж. Пуччіні, "Туранда" А.Бацціні виявляє нові ракурси опрацювання даної тематики в оперному жанрі. Відходячи від елементів сommedia dell`arte, які є основоположними у фаволі Гоцці, Бацціні, хоч і залишається у сфері казкової фабули, визначає жанр своєї опери як "азійська фантазія", ґравітуючи, попри яскраве декоратвно-гаремне та державницько-імперське імаго Орієнту, до засад ліричної опери, її французьких моделей та взоруючись на ліричну драму В.Белліні. Образ головної героїні є типом femme fatale, яка впродовж розгортання драматичної дії набирає сентиментальних рис, перероджуючись з принцеси-вбивці у люблячу жінку. Еклектизм Бацціні проявився у відході від китайського контенту та розширенні геокультурних меж: дія відбувається в Персії (на прабатьківщині Турандот, збірний прообраз якої висвітлено у поемі Нізамі "Сім красунь"), принц Калаф стає індійським принцом Надіром, зберігаючи амплуа лірико-драматичного героя. Бацціні відмовляється від масок, натомість вводить новий яскравий персонаж – Мага Ормута, який репрезентує сили зла, адже безнадійно закоханий в Туранду, ініціює її до вбивств за допомогою магії. Екзальтована містично-оргаїстична сцена поклоніння Аріману – одна з кращих у втіленні видовищно-театральної екзотики. І хоч більше дясятка композиторів-романтиків намагалися адаптувати образ Турандот, своє оптимальне втілення героїня знайшла у аурі високого веризму, одним зі щаблів сходження до якого можна вважати "Туранду" А.Бацціні.