ДО ПИТАННЯ ВИКЛАДАННЯ ТЕМИ «СКЛАДНА ДВОЧАСТИННА ФОРМА» В КУРСІ «АНАЛІЗ МУЗИЧНИХ ТВОРІВ»

Анотація

Статтю присвячено актуальним питанням викладання теми «Складна двочастинна форма», що читається в лекційному курсі «Аналіз музичних творів» у вищих навчальних музичних закладах України ІІІ-IV рівнів акредитації. Будучи однією з найскладніших у структурі курсу, ця форма належить до найменш вивчених та найменш розгалужених за кількістю різновидів. У розвідці поставлено питання дефініції, ґенези, морфології форми, сфери застосування у жанрах вокальної та інструментальної музики. Висвітлено її структурну специфіку а семантично-образне наповнення у творах В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена, Ф. Шопена, К. Дебюссі, С. Рахманінова та ін., виявлено зв’язки з необароковою та неокласичною стилістикою, методом полістильового монтажу, що сформувався в межах естетики модернізму. На основі вивчення генетичних витоків складної двочастинної форми та структурно-семантичного аналізу творів професійної музики різних жанрів у творчості композиторів XVIII – ХХ ст., написаних у цій формі, вдалося обґрунтувати її самобутню специфіку та особливу роль у музиці Нового й Новітнього часу. У статті розглянуто два основних різновиди складної двочастинної форми – репризний і безрепризний. До першого різновиду належать зазвичай твори вокальної музики, коли підсумкову функцію виконує або останній куплет («Аделаїда» Бетховена), або синтетична реприза. До другого різновиду належать складні двочастинні форми з кодою, що існують або з контрастною, заснованою на абсолютно новому тематичному матеріалі (Ноктюрн ор. 32 № 1 Ф. Шопена) або з синтетичною кодою («Менестрелі» К. Дебюссі, Етюд-картина № 4 ор. 39 С. Рахманінова, в останній п’єси – з наявністю ознак старовинної двочастинної форми). Сучасні композитори до таких форм звертаються вкрай рідко.