КАМЕРНО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНИЙ СТИЛЬ А. БЕРГА: ПРОГРАМНІСТЬ „ПРИХОВАНОЇ ОПЕРИ”, СИНТЕЗ КАМЕРНОСТІ І КОНЦЕРТНОСТІ

Анотація

Стаття присвячена камерно-інструментальному ансамблю як особливому типу музичного мислення, а також розрізняє «константи» і «змінні» цього художнього явища. Основна мета статті – охарактеризувати загальні та специфічні риси нововіденського камерно-ансамблевого інструменталізму в особі його представника Альбана Берга. У зв'язку з цим пропонуються відповідні висновки щодо специфіки та загальних закономірностей тембрового комплексу в камерно-інструментальному стилі згаданого автора, який спеціально не досліджувався в наших попередніх роботах. Камерно-інструментальний стиль нововіденської школи виник на основі втілення і модернізації традицій європейського інструменталізму з акцентом на його австро-німецьке відгалуження. Основоположні родові ознаки камерного інструменталізму у вигляді співвідношення голосів-партій на основі їхньої рівнопотенційності і тембрової взаємодоповнюваності стали вихідними і співзвучними до музичного експресіонізму, технологічно вираженому через дванадцятитонову композицію. Камерно-інструментальний стиль став основою і „титульною” сферою художніх інтенцій творчості таких різних за авторськими естетико-поетичними установками композиторів, як А. Шенберг, А. Веберн і А. Берг. Кожен з них на своєму індивідуально творчому рівні втілює традиції камерного інструменталізму як методу мислення, відображеному через темброво-фактурний комплекс твору. У камерному мисленні нововіденців, зокрема, у А. Берга, тембр не виокремлюється як самостійний носій експресії, а доповнює (в основному, через регістрування і артикуляцію) фактурно-просторову і фактурно-процесуальну (тимчасову) сторони звукового наповнення камерно-інструментального твору.