РЕФОРМА ФРАНКО КЕЛЬНСЬКОГО ЯК ОСНОВА РИТМІЧНОЇ НОТАЦІЇ

Анотація

У статті здійснюється опис етапів розвитку ритмічної нотації, характеризується суть реформи Франко Кельнського. Виявлено її значення для формування нотації Ars Nova. Методологія дослідження заснована на поєднанні загально-історичного та теоретичного методів. Реформу нотації Франко можна підсумувати за такими основними пунктами. По-перше, у рамках вже існуючої і досить тривалої традиції мензуральної музики, що почалася умовно з Йогана де Гарландія (в теорії, на практиці ж – ще раніше), трактат Франко мав уніфікуюче і систематизуюче значення. Також у ньому автор блискуче підсумував напрацювання цілої епохи в історії західної ритмічної нотації. Якщо вважати передфранконську нотацію потенційно мензуральною (а такою вона і є), то Франко наділяє її класичною формою, що буде актуальною ще два наступні століття. По-друге, Франко в своїй реформі фіксує перехід від модальної нотації (ще не цілком стабільної в плані однозначності прочитання) до власне мензуральної (цілком стабільної в цьому відношенні). І, нарешті, в більш широкому сенсі франконська мензуральна система може вважатися повністю емансипованою системою музичного ритму, не пов'язаного ні з ритмом вірша, ні з ритмом прози, ні з апріорними ритмічними формулами, що складали в значній мірі зміст модальної ритміки. В цьому відношенні мензуральна система являє собою подальший крок у відокремленні музики від слова, від вірша, від граматики. Розпад і взаємопроникнення модусів привели до ідеї тридольної метричної одиниці, абстрагованості від модусів, до ідеї досконалості (perfectio). Зв'язок із модусами залишався, так як перфекція була тридольною, але це була вже теоретична абстракція, практично рівнозначна сучасному поняттю такту. Подальші кроки в цьому напрямку були зроблені Вітрі та Мурісом.