ЕВОЛЮЦІЯ ПОНЯТТЯ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ В НАУЦІ ТА ЙОГО МУЗИКОЗНАВЧА ОПЕРАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЧЕРЕЗ ВИКОНАВСЬКИЙ СТИЛЬ, ІНТЕРПРЕТАЦІЮ ТА ТВОРЧИЙ МЕТОД ДИРИГЕНТА-ХОРМЕЙСТЕРА

Анотація

У статті досліджено еволюцію поняття індивідуальності в гуманітарному знанні та запропоновано його музикознавчу операціоналізацію стосовно діяльності диригента-хормейстера. Актуальність теми зумовлена тим, що в сучасному музикознавстві поняття «індивідуальність» часто функціонує як оціночно-описова характеристика, тоді як без його термінологічного уточнення та переведення у систему дослідних параметрів воно залишається методологічно розмитим і малопридатним для порівняльного, історичного та емпіричного аналізу. У центрі уваги перебуває співвідношення категорій індивідуальності, виконавського стилю, інтерпретації та творчого методу диригента-хормейстера. Дослідження спирається на поєднання історико-поняттєвого, музикознавчо-аналітичного, компаративного, герменевтичного та системного підходів, що дозволяє простежити еволю- цію терміна в гуманітарних науках, виявити його смислові модифікації у музикознавстві та сформувати робочу модель його застосування в диригентології. Доведено, що індивідуальність диригента-хормейстера доцільно розглядати не як абстрактну психологічну або риторичну характеристику, а як інтегральну систему стійких художньо-смислових і процесуально-організаційних ознак, які виявляються через творчий метод, інтерпретацію та виконавський стиль. Запропоновано трирівневу модель, у якій творчий метод постає процесуально-організаційним рівнем вияву індивідуальності, інтерпретація – смислотворчим рівнем, а виконавський стиль – перцептивно фіксованим рівнем художньої реалізації. Показано, що саме зв’язка «стиль – інтерпретація – творчий метод» переводить категорію індивідуальності з площини загальних означень у площину спостережуваних і порівнюваних параметрів. Сформульовано коло індикаторів, придатних для аналітичного вивчення диригентської практики: тип роботи з партитурою, репетиційна стратегія, система темпоритмічних рішень, динаміко-фразувальна драматургія, характер роботи зі словом, темброво-фактурний ідеал, модель взаємодії з хоровим колективом і міра стабільності цих ознак у різних виконавських ситуаціях. Обґрунтовано, що індивідуальність диригента не може бути встановлена на підставі одиничного виступу, не зводиться до жестової манери та потребує аналізу корпусу повторюваних художніх рішень. Запропонована модель окреслює межі коректного застосування поняття в диригентології та створює підґрунтя для подальшої емпіричної верифікації на матеріалі української хорової практики