Наукові збірки Львівської національної музичної академії імені М.В. Лисенка

ЕКСПРЕСИВНЕ МИСЛЕННЯ ЯК СКЛАДОВА ХУДОЖНЬОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ПІАНІСТА У ПРОЦЕСІ ВТІЛЕННЯ ЕМОЦІЙНОГО ЗМІСТУ МУЗИЧНОГО ТВОРУ

Наталія Білова — 2026-05-11

У статті досліджено феномен експресивного мислення як визначальний чинник художньої майстерності піаніста та складний інтелектуально-емоційний механізм крізь призму втілення емоційного змісту музичного твору, а також розглянуто специфіку його функціонування в сучасній виконавській практиці. За результатами дослідження доведено, що структурними елементами експресивного мислення, тісна взаємодія яких забезпечує перехід від репродуктивного відтворення тексту до активного акту співтворчості, є: емоційна лабільність та чутливість, художня інтуїція, асоціативно-символічне наповнення та механізми вольової саморегуляції. Констатовано, що експресивне мислення піаніста є поліфонічною системою, де раціональний контроль над технологічною складністю гри нерозривно поєднується з безперервним творчим пошуком художньої цілісності образу через аналіз інтонаційної природи музики, драматургічної логіки, діалектики звуку та тиші, а також темброво-фактурної символіки. Виявлено, що ефективними методичними стратегіями розвитку даного типу мислення в умовах сучасної мистецької освіти є синестетичне моделювання та міжмистецькі паралелі, де музичні образи (В. Сильвестрова, Тань Дуня, К. Дебюссі, Ф. Момпоу, Т. Такеміцу) розкриваються через діалог із візуальним мистецтвом (живопис К. Моне, техніка гохуа) та літературними текстами (поезія Р. М. Рільке, хайку М. Басьо). Результати дослідження засвідчують, що функціями експресивного мислення піаніста є: дешифрування та актуалізація прихованих змістових глибин авторського тексту; трансформація внутрішніх переживань у зовнішньо артикульований музичний вислів; подолання механістичності виконання; посилення сугестивної сили художнього образу; створення ефекту «глибокого вслуховування» та філософського осмислення паузи; забезпечення повноцінної комунікації в системі автор–виконавець–слухач.

ПІСНЯ-РЕКВІЄМ «ПЛИВЕ КАЧА ПО ТИСИНІ»: СЕМАНТИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ТА ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ АСПЕКТИ

Лідія Макаренко — 2026-05-11

У статті здійснено комплексний культурологічний та музикознавчий аналіз пісні-реквієму «Пливе кача по Тисині», з метою виявлення семантико-філософських смислів твору та з’ясування його державотворчого потенціалу в історичній і сучасній перспективі. На основі історико-культурного та музикознавчого аналізу досліджено генезу пісні, особливості її мелодики, символічну систему та драматургію. Доведено, що семантика твору репрезентує архаїчні уявлення про межу між життям і смертю, перехід між світами та жертовність воїна-захисника. У процесі дослідження встановлено, що саме завдяки інтонаційній архаїці зберігається зв’язок із давніми голосіннями та поховальними обрядами, що дозволяє розглядати пісню не лише як художній твір, а як акустичний код національної пам’яті народу. Особливу увагу приділено філософському осмисленню конфлікту між особистим і колективним, материнською любов’ю та суспільним обов’язком. Проаналізовано трансформацію функціонування пісні в умовах сучасних соціально-політичних потрясінь, зокрема під час Революції Гідності та російсько-української війни, коли вона набула статусу неофіційного національного реквієму та стала частиною меморіального ритуалу прощання з полеглими захисниками України. Наголошено, що пісня, зберігаючи архаїчну основу, інтегрується в академічний та естрадний виконавський простір, виконуючи консолідуючу функцію. Зроблено висновок про те, що «Пливе кача по Тисині» є сакралізованим музичним символом історичної спадкоємності, колективної скорботи та духовної стійкості українського народу. Таким чином, пісня-реквієм «Пливе кача по Тисині» постає як багатовимірний феномен української музичної культури, що синтезує фольклорну традицію, професійне виконавство й сучасний суспільний досвід. Її функціонування в меморіальному просторі держави засвідчує здатність народного мелосу виконувати не лише естетичну, а й світоглядну, консолідуючу та державотворчу місію. У цьому вбачається її особлива культурна цінність і наукова значущість як об’єкта подальших міждисциплінарних досліджень.

ПАСТОРАЛЬ ЯК ПРОСТІР ПАМ’ЯТІ ТА ВНУТРІШНЬОЇ СВОБОДИ (НА ПРИКЛАДІ АНАЛІЗУ «ПРЕЛЮДІЇ І ФУГИ ЛЯ-БЕМОЛЬ МАЖОР» № 17 В. ЗАДЕРАЦЬКОГО)

Наталія Макарова — 2026-05-11

Актуальність дослідження визначається необхідністю комплексного осмислення циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Петровича Задерацького як унікального явища української музичної культури ХХ століття, що виступає не лише як мистецький шедевр, а як пророчий простір історичної пам’яті та духовного прозріння. Цикл віддзеркалює трагічні історичні події, психологічні травми та моральні виклики українського народу, трансформуючи їх у багаторівневу музичну мову, де кожна прелюдія і фуга несе символічне, богословське та психологічне навантаження. Незважаючи на існуючі музикознавчі дослідження, питання взаємозв’язку поліфонії, інтервальної організації, ладових систем та пророчого потенціалу циклу залишаються недостатньо висвітленими. Мета статті полягає у культурологічно-психологічному та музикознавчому аналізі «Прелюдії і фуги ля-бемоль-мажор» № 17 із циклу «24 прелюдії та фуги», виявленні її ролі як своєрідного послання часу та інструменту духовної пам’яті. В ході дослідження застосовано міждисциплінарні методи: детальний ладо- інтервальний і поліфонічний аналіз, семіотичну інтерпретацію музичних фігур, зіставлення музики з біблійними текстами, класичною та сучасною філософською літературою, а також психологічні й богословські концепції, що дозволяють осмислити глибину музичної пророчості. Новизна роботи полягає у виявленні «Прелюдії і фуги ля-бемоль мажор» № 17 як музичного пророчого тексту, здатного передбачати духовні та моральні виклики часу, транслювати історичну пам’ять та внутрішній досвід трагедії. Показано, що поліфонічні та інтервальні структури функціонують як коди пророчого бачення, де кожен тон, секвенція і ритмічний малюнок формують багаторівневий простір духовного роздуму. Музика циклу виступає не лише естетичним явищем, а активним носієм морального і духовного прозріння, здатного змінити сприйняття слухача і його розуміння історичної та особистої долі. Результати дослідження демонструють, що диптих № 17 завершує певну лінію циклу, синтезуючи образи внутрішнього світу та водночас формуючи пророчу перспективу, відкриваючи слухачеві усвідомлення власної відповідальності перед історією та духовними цінностями

ПІАНІСТИЧНИЙ СПАДОК СВЯТОСЛАВА РІХТЕРА – ПРИКЛАД ДЛЯ МОЛОДИХ ПІАНІСТІВ

Юрій Попов — 2026-05-11

Стиль виконання музичних творів Святослава Ріхтера виходить за межі техніки – це вплив на світогляд, сприйняття музики як до служіння. Спадщина Ріхтера складає не лише записи, а й етичний кодекс митця. Виконавська майстерність Святослава Теофіловича є інтеграцією інтелектуальної глибини, емоційної стриманості та технічної бездоганності. Він не прагнув ефектності, натомість шукав істину у звучанні. Саме тому його творчість залишається актуальною й наразі. Систематизація біографічних даних, концертних записів та творчого доробку Святослава Ріхтера дозволило узагальнити ключові аспекти його майстерності: педалізацію, фразування, стилістичну вірогідність та акустичну прозорість. Концепт «об’єктивна транскрипція» інтегрує філософсько-естетичну позицію Ріхтера, розглядаючи його виконання як архітектонічно-орієнтовану реконструкцію авторського задуму, що протистоїть традиційній егоцентричній віртуозності. Виконання для Ріхтера – це творча, чітко підпорядковане музичній структурі озвучення внутрішньої логіки твору, результатом якої є свідоме зміщення акценту з особистої емоційності на структурну та темброву ясність, які надають інтерпретаціям монументального, архітектонічно вивершеного звучання (особливо помітно у поліфонії Й. С. Баха та пізніх сонатах Л. ван Бетховена й Ф. Шуберта). «Струнно-штрихове туше» описує унікальність фортепіанної техніки Ріхтера, дозволяючи реалізувати його звуковий ідеал, сформований впливом органної та оркестральної музики. Звук досягається через специфічний мікроконтроль дотику, функціонально аналогічний різновидам штрихів струнних інструментів, пріоритетом якого є тонкий, динамічний контроль падіння та відскоку пальця на клавіші за мінімізації інерції передпліччя, що забезпечує подвійний спектр звучання: іронічно-гостре, «колюче» (естетика гротеску та модерністської іронії, яке оголяє структуру) та глибинна, органоподібна монументальність (у романтичному та класичному репертуарі – Бетховен, Шуберт). Репертуарна експлікація методу універсалізму Святослава Ріхтера виступає як наслідок його об’єктивного методу. Застосування методу призвело до свідомої відмови від зовнішньої сентиментальності на користь підкреслення філософської глибини, часової та структурної масштабності.

ФОЛЬКЛОР ЯК ДЖЕРЕЛО НАЦІОНАЛЬНОЇ СИМВОЛІКИ В УКРАЇНСЬКІЙ МУЗИЦІ ХІХ–ХХ СТОЛІТЬ

Наталія Рябуха — 2026-05-11

Стаття присвячена теоретичному обґрунтуванні й систематизації з позиції українського музичного фоль- клору, що функціонує як джерело національної символіки та якими шляхами ці символічні коди трансформуються й переосмислюються в українській музиці ХІХ–ХХ ст. Методи: теоретичний аналіз і синтез фольклористичних та музикознавчих підходів до символу; жанрово-типологічна систематизація пісенного матеріалу; порівняльно- історичне зіставлення механізмів входження фольклорних смислів у професійну та масову музичну практику; інтерпретація інтонаційно-стильових рішень як носіїв культурних кодів. Результати дослідження. Фольклор розкрито як колективну художню практику та носій культурної пам’яті, у межах якої національна символі- ка закріплюється через стійкі образи, мотиви, жанрово-тематичні наративи й інтонаційні моделі. Показано багаторівневість символічного ресурсу: його кодування в обрядових сценаріях, вербальних формулах і поети- ці стислого позначення, зокрема в складних словах як носіях стійких номінацій та епітетів. Визначено типо- ві механізми переходу фольклорних смислів у професійну музику: обробки народних пісень, включення народних мелодій в авторські твори, стилізації. Установлено, що в академічній інструментальній музиці символічні коди можуть діяти опосередковано через інтонаційну організацію та стилістичний синтез, коли фольклор функціо- нує як культурне тло. Окреслено сакральний шар як особливу зону взаємодії фольклорного й духовного. Узагаль- нено вплив соціально-політичних умов ХХ ст. на способи репрезентації фольклору: від підтримки автентики до редукції символіки до декоративних стереотипів. Для пізнього ХХ ст. описано входження фольклорних смислів у масову культуру через жанрові синтези, медіатрансляції та звукозапис, де фольклор постає упізнаваним кодом підтримки ідентичності. Наукова новизна: запропоновано цілісне бачення фольклору як системи національно- символічних кодів, що зберігають культурну читаність завдяки багатоканальній трансляції в різних музичних практиках. Висновки. Фольклор у ХІХ–ХХ ст. постає джерелом національної символіки не як сума запозичень, а як динамічна система культурних кодів, що переходять у професійну музику через обробки, включення мелодій, стилізації, виконавську репрезентацію, інтонаційно-стильові рішення та медійні механізми збереження і поши- рення. Перспективним є подальше вивчення трансформації фольклорних символів у творах окремих композито- рів і виконавських практиках ХІХ–ХХ ст.

АРАБЕСКИ У ФОРТЕПІАННІЙ МУЗИЦІ: ОСОБЛИВОСТІ ВТІЛЕННЯ

Степан Соланський — 2026-05-11

Досліджується специфіка втілення арабесок у музичному мистецтві, зокрема, фортепіанному, крізь призму взаємодії культурних традицій Сходу та Заходу, орієнталізму та оксиденталізму. Підсумовано погляди на зображення живих істот у Корані та розвиток орнаментальної декорації у сакральному мистецтві Ісламу. Розглянуто погляди мислителів, поетів, мистецтвознавців та літературознавців (Й. В. Гьоте, Ф. Шлегеля, Д. Раскіна, Е. Гансліка, В. Просалової, Ю. Безхутрого та ін.) щодо ґенези арабесок в різних видах європейського мистецтва з акцентом на багатовекторності жанру. Простежено вплив арабесок на художню літературу як у творчості зарубіжних авторів (Е.А. По, Я.Н. Неруди та ін.), так і українських письменників минулого і сьогодення (М. Гоголя, П. Богацького, С. Васильченка, М. Хвильового, С. Жадана та ін.). Вказано, що в фортепіанній музиці арабески поділяються на три основні групи: окремі сольні п’єси (Р. Шуман, Ф. Ліст, Г. фон Бюлов, А. Сарторіо, Т. Лак, Я. Сібеліус, С. Шамінад, М. Ластовецький та ін.), арабески в циклах мініатюр (Й.Ф. Бургмюллер, П.-Л. Роньон, Е. Макдауелл, Е. Гранадос та ін.), моноцикли арабесок (К. Дебюссі, С. Геллер, М. Мошковський та ін.). Проаналізовано «Арабеску № 1» К. Дебюссі та дві арабески С. Шамінад. Констатовано, що дефініція терміну «арабеска» окреслює композиції, відмінні за формою, тривалістю, образно-емоційним змістом, піаністичною складністю тощо. Діапазон арабесок простягається від цілком дитячих п’єс, до розгорнутих, віртуозних концертних творів, від інструктивних «арабесок – етюдів», до рафінованого імпресіоністичного звукопису

БАНДУРА В ЕСТЕТИЧНОМУ ПОЛІ МІЖ АКАДЕМІЧНОЮ ТА ПОПУЛЯРНОЮ МУЗИКОЮ: ФЕНОМЕН ТВОРЧОСТІ ОКСАНИ ГЕРАСИМЕНКО

Соломія Шуляр — 2026-05-11

У статті здійснено цілісний музикознавчий аналіз творчості Оксани Герасименко в контексті розвитку українського бандурного мистецтва другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Дослідження спирається на осмислення процесів академізації бандури, розширення її жанрово-стильового спектра, оновлення виконавських технік та поступового введення інструмента до камерно-інструментальної й концертної практики. У цьому ракурсі творчість мисткині постає як показовий приклад синтезу традиційного національного мелосу та сучасних композиційних тенденцій, що репрезентують відкритість української музичної культури до діалогу з європейським і світовим мистецьким простором. Послідовно окреслено етапи формування авторського стилю композиторки – від періоду професійного становлення у Львові до кубинського та сучасного львівського періодів, що зумовили міжкультурну відкритість її мислення та жанрову багатовекторність доробку. Підкреслено значення виконавського досвіду як чинника формування індивідуальної інтонаційної мови, уваги до тембрових ресурсів бандури та зручності фактурного викладу. Органічне поєднання виконавської, композиторської й педагогічної діяльності визначає універсалізм творчої постаті О. Герасименко та її вагомий внесок у модернізацію академічного бандурного репертуару. Особливу увагу зосереджено на «Камерній сюїті» для бандури та фортепіано як репрезентативному зразку індивідуального стилю авторки. У процесі аналізу розкрито принципи формотворення, логіку тематичних трансформацій, ладогармонічну мову, інтонаційні витоки та драматургічну цілісність циклу. Доведено, що у структурі твору поєднуються ознаки старовинної сюїти, романтичної програмності й сонатно-симфонічного мислення, інтегровані з українським фольклорним мелосом і сучасними гармонічними засобами. У підсумку обґрунтовано значення творчості композиторки як важливого чинника оновлення сучасного бандурного мистецтва, розширення його художньо-виразових можливостей та актуалізації національної традиції в ширшому культурно-мистецькому контексті