Українська музика

ВІД ЗАБУТТЯ ДО ВИЗНАННЯ: АНСАМБЛЕВА ГІТАРНА СПАДЩИНА ЛОЇЗИ П’ЮЖЕ У СВІТЛІ ЛЬВІВСЬКИХ АРХІВНИХ ЗНАХІДОК

Ірина Миколаївна Антонюк — 2025-12-22

У статті запропоновано розгляд ансамблевих творів з гітарою забутої французької композиторки ХІХ ст. Лоїзи П’юже, віднайдених в архіві бібліотеки Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка. Мета статті – відродити постать та спадщину композиторки та довести значення її творчості в процесі становлення львівського ансамблевого гітарного мистецтва в середині ХІХ ст. Наукова новизна полягає в першому оприлюдненні в сучасному українському музикознавстві відомостей про постать П’юже; про віднайдені її ансамблеві твори для голосу, фортепіано і гітари; у спробі їх жанрової класифікації та в першому розгляді творів композиторки в аспекті імплікації їх яскравої образності зі знахідками сучасних виконавців та інтерпретаторів. Спираючись на зібрану в скромних фрагментах інформацію про життєтворчість Лоїзи П’юже з довідниково-енциклопедичних видань та праці Елєн Шарнассе з’ясовано найважливіші факти творчої біографії мисткині. Установлено жанрові різновиди її ансамблевих творів, особливості стильової специфіки, авторів текстів пісень, видавців і якісний рівень видань, персоналії книгарів, що поширювали її твори у Львові, а також роль Маттео Каркассі в доведенні гітарної партії до професійного рівня. Узагальнено значення джерелознавчих пошуків та здійснення джерелознавчої практики для розширення бази наукових знань й актуалізації наукових фактів. Виявлення невідомих артефактів актуалізує значення джерелознавчої практики як пошуку і вивчення джерел, здійснених в синергії роботи музикознавця і виконавця. Доведено, що привнесення конотації «віднайденої культурної реліквії», повернення творів Лоїзи П’юже до виконавського континууму та рефлексії щодо піднесення творчого статусу цієї непересічної композиторки ХІХ ст. допоможуть відновити живий, сповнений чуттєвої амбівалентності характер її музики та надати віднайденим реліквіям історичного й художнього резонансу.

БАНДУРА В ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ ЗВУКОВОМУ ПРОСТОРІ СУЧАСНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ ОСТАПА СТАХІВА: ДО 70-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ АРТИСТА)

Наталія Борисівна Батеньова — 2025-12-22

У статті розкривається творчий і просвітницький внесок відомого бандуриста-співака Остапа Стахіва у відродження питомої культурної традиції в Україні, а також у репрезентацію українського музичного мистецтва в Сполучених Штатах Америки. Його багатогранна плідна діяльність розглядається в аспекті життєтворчості на тлі інтенсивних процесів інформаційної глобалізації, зокрема в царині музичного мистецтва. Беруться до уваги не лише досягнення митця як віртуоза-бандуриста і співака, а і як організатора та учасника багатьох креативних проєктів, що відроджують історичну пам’ять, залучають широке демократичне коло учасників і слухачів до пізнання неповторного художнього феномену фольклорної та професійної бандурної спадщини. Завдяки діяльності талановитих музикантів, зокрема вихованців класу професора Василя Герасименка у Львівській консерваторії (національній музичній академії) ім. М. В. Лисенка, до яких належить і О. Стахів, бандура переросла межі лише фольклорно характерного інструмента. Виокремлюють деякі найбільш значні новаторські творчо-просвітницькі ініціативи О. Стахіва, які отримали широкий розголос в Україні й США. Особлива увага звертається на багатоманітність трактування музикантом бандурного репертуару і в суто фольклорному, і в академічному, і в естрадному, і в театралізовано-історичному аспекті. Остап Стахів належить до тих представників бандурного мистецтва України й української діаспори, які розширюють ареал сприйняття та застосування народного інструменту до універсального рівня в сучасному глобалізованому просторі.

ТЕКСТ, СЛОВО І СМИСЛ: ЕСТЕТИЧНО-ІНТЕРПРЕТАЦІЙНИЙ КОМПОНЕНТ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ ТА ПРАКТИКА ТЕКСТОЦЕНТРИЧНОГО ДИРИГЕНТА

Олександр Петрович Віла-Боцман — 2025-12-22

У статті розглядається роль словесного тексту та мовно-інтонаційного чинника у формуванні хорової інтерпретації, окреслюється зв’язок між культурою дикції і художньою переконливістю виконання в практиці текстоцентричних диригентів. Запропоновано бачення хорового виконання як феномену на перетині музики й слова; увага зосереджена на семантиці поетичного тексту, логіці наголосів, просодії та орфоепічних нормах, що визначають ритмо-акцентну й темброво-інтонаційну організацію хорової тканини. Показано, що чітка дикція не є лише технічним приписом: вона виконує естетичну функцію, будучи засобом комунікації зі слухачем і компонентом образу; водночас наголошено на потребі балансу між артикуляційною виразністю і співучим легато, особливо в поліфонічній фактурі. Уточнено поняття «текстоцентричність» як типологічну ознаку диригентського стилю, яка проявляється на всіх етапах роботи – від аналізу партитури й вироблення єдиної орфоепії до репетиційної техніки та концертної реалізації. На матеріалі вітчизняних і зарубіжних практик схарактеризовано прийоми поєднання «активної» дикції з плавністю вокальної лінії (розподіл приголосних, подовження співучих сонорів, нюансування темпу і динаміки), а також вплив артикуляції на темброву палітру й фразування. Обґрунтовано, що варіювання ступеня розбірливості тексту є інтерпретаційним інструментом, який дає змогу формувати стилістично відповідний характер звучання – від ліричного до експресивного. Зроблено висновок, що дбайлива робота диригента над словом підвищує зрозумілість й емоційну ефективність виконання, сприяє поглибленій взаємодії зі слухачем і водночас утверджує національну вокально-інтонаційну культуру; окреслено перспективу запровадження цілеспрямованих модулів із вокальної дикції в підготовці хормейстерів та розширення експериментальної бази акустичного аналізу для кількісного вимірювання розбірливості.

ВИКОНАВСЬКИЙ АНАЛІЗ ВОКАЛЬНО-ПОЕТИЧНИХ КАРТИН «В КРАЮ КВІТУЧОЇ ВИШНІ» МИКОЛИ КОЛЕССИ НА СЛОВА ІСІКАВА ТАКУБОКУ В ХУДОЖНЬОМУ ПЕРЕКЛАДІ БОГДАНА СТЕЛЬМАХА: З ДОСВІДУ РОБОТИ В КЛАСІ КАМЕРНОГО СПІВУ

Мирослава Андріївна Жишкович — 2025-12-22

Статтю присвячено розгляду аспектів виконавського аналізу солоспівів (вокальних картин) циклу «В краю квітучої вишні» видатного українського композитора, диригента, педагога, засновника української диригентської школи, громадського діяча, академіка, Героя України Миколи Колесси (1903–2006) на слова японського поета Ісікава Такубоку. Композиторська творчість митця базується на засвоєнні тенденцій сучасної західноєвропейської музики, опануванні академічних жанрів. Водночас він наповнює свої твори національним змістом, що також відображається в особливостях музичної мови. У своїй творчості митець на національному ґрунті переосмислює здобутки імпресіонізму, символізму та неокласицизму й створює свій яскравий неповторний стиль, збагачуючи новими яскравими сторінками українське національне мистецтво. Жанровий діапазон творчості Миколи Колесси вражає різноманітністю. Він є автором фортепіанних, симфонічних, вокально-хорових опусів. Зазначимо, що в межах останньої групи можемо спостерігати певну непропорційність. Переконливо домінує хорова музика та обробки народних пісень для сольних голосів, натомість група авторських солоспівів та пісень не є численною. Тексти, до яких звертається композитор, – здебільшого українських авторів-клaсиків та сучасних поетів або народні тексти. Виняток становить лише поезія японського поета Ісікава Такубоку, яка лягла в основу вокaльного циклу «В краю квітучої вишні». Методологія дослідження продиктована характером досліджуваної проблеми і полягає у використанні суми методів – джерелознавчого, теоретичного, текстологічного, описово-аналітичного та традиційно музикознавчого, уможливлюючи виявлення специфіки пісенного жанру композитора. Наукова новизна визначається ракурсом заявленої теми, її актуальністю та місцем у структурі як музично-теоретичного, так і навчально-виконавського процесу. Проблема досліджується з позиції виконавського аналізу вокальних мініатюр на основі досвіду роботи в класі камерного співу у творчому тандемі трьох учасників навчально-творчого процесу: педагога, концертмейстера та соліста-вокаліста.

СЮЇТНІСТЬ ЯК УТІЛЕННЯ «НАЦІОНАЛЬНОГО» В УКРАЇНСЬКІЙ ТА КИТАЙСЬКІЙ ФОРТЕПІАННІЙ МУЗИЦІ

Жунхан Жіа — 2025-12-22

Статтю присвячено феномену сюїтності як засобу втілення національного в українській та китайській фортепіанній музиці. Зазначено, що інструментальна сюїта, починаючи з доби бароко, демонструвала національні особливості, враховуючи географічне походження танців, які становили її основу. Констатовано зростання інтересу до сюїти в першій половині ХХ ст., що пов’язано з відсутністю в ній обмежень і чітких правил стосовно послідовності частин, варіативності, здатності поєднувати різноманітні образні сфери, а з іншого – закладених із самого початку можливостей для демонстрації національного колориту. Наголошено, що схильність до сюїтного мислення є характерною ознакою деяких музичних культур, зокрема української і китайської. Виявлено тяжіння українців у музичній сфері до малих форм, об’єднаних у цикли як у хоровій, так й у фортепіанній музиці. Це притаманно і для китайців, характерною ознакою творчого мислення яких є лаконічність висловлювання. У процесі компаративного аналізу простежено особливості української і китайської ментальності та констатовано наявність спільної кардинальної риси, що полягає у визначенні українського й китайського мислення як образного, на відміну західноєвропейського, більш логічного за своєю сутністю. У цьому контексті розглянуто «українські сюїти» і цикли з яскраво вираженою сюїтністю М. Лисенка, В. Барвінського, Ф. Якименка. Зазначено, що в китайській фортепіанній музиці першим зразком сюїтного циклу є «Китайська сюїта» Лю Сюеаня, у якій західна мажоро-мінорна функціональна гармонічна система поєднується з ладовими особливостями китайської національної музики.

РЕГІОНАЛЬНІ МИСТЕЦЬКІ ОСЕРЕДКИ ЯК ЧИННИК ЗБЕРЕЖЕННЯ І ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ (НА ПРИКЛАДІ ДРОГОБИЦЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НСКУ)

Тетяна Ігорівна Літепло — 2025-12-22

У статті розглянуто роль Дрогобицької організації Національної спілки композиторів України в активізації музичного життя регіону на початку ХХІ століття. Показано, що формування цього осередку спиралося на потужні культурно-мистецькі традиції, закладені ще наприкінці ХІХ ст., коли в Дрогобичі функціонувало активне музичне середовище. У ХХ ст. в місті працювали відомі митці – С. Стельмащук, Ю. Корчинський, Ю. Сидоряк та інші, підтримували творчі зв’язки з А. Кос-Анатольським, С. Людкевичем, Р. Савицьким. Обґрунтовано, що втрата Дрогобичем статусу обласного центру на початку 1960-х років зумовила послаблення ідеологічного контролю радянською владою, унаслідок чого з’явилася низка самобутніх мистецьких ініціатив і сформувалася локальна музична традиція, яка пізніше стала основою для створення регіонального осередку НСКУ. Підкреслено, що від часу заснування в 1996 році Дрогобицька організація залишається єдиним осередком Спілки, створеним поза межами обласного центру. Проаналізовано основні напрями діяльності її членів – науково-дослідницький, композиторський, організаційно-концертний та нотовидавничий. Схарактеризовано творчий доробок музикознавців (Я. Бодака, П. Зборовського, В. Грабовського, О. Німилович, Л. Філоненка, М. Ярко, Ю. Медведика), які досліджують проблеми фольклору, музичної освіти, методики викладання, а також історію української музики XVII–XVIII століть. Висвітлено композиторську діяльність представників осередку (Р. Сов’яка, М. Ластовецького, О. Опанасюка, Р. Паньківа та ін.), у творчості яких домінують жанри обробок народних пісень для хору, оригінальні хорові й вокально-хорові твори, кантати, симфонічні та фортепіанні композиції. Наголошено на впливі локальних соціокультурних чинників на формування художніх пріоритетів дрогобицьких митців і їх внеску в збереження та популяризацію українських музичних традицій.

ТЕОРІЯ ГЕНДЕРНИХ СТУДІЙ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА СУЧАСНУ ДИРИГЕНТСЬКУ ПРОФЕСІЮ

Ділявер Мідатович Османов — 2025-12-22

У статті досліджується вплив гендерних стереотипів на професійну діяльність диригента в класичному музичному середовищі. Гендер розглядається як соціально сконструйована система ролей, норм і очікувань, що формуються під впливом історичного, культурного та соціального контексту й визначають уявлення про «придатність» чоловіків і жінок у професії диригента. Особлива увага приділяється аналізу бар’єрів, з якими стикаються диригентки, зокрема обмеженому доступу до керівних позицій, стереотипам щодо компетентності, авторитетності та стилю лідерства. Розглядаються історичні та сучасні приклади диригенток, що демонструють способи подолання соціальних обмежень та поступову зміну ставлення до жіночого лідерства в класичній музиці. Серед них – Жозефіна Аманн-Вайнліх, Мері Вурм, Антонія Бріко, Етель Легінска, Надія Буланже, Сара Колдвелл, Євгенія Шабалтiна, Аліса Відуліна, а також сучасні диригентки, як-от Оксана Линів, Наталія Пономарчук, Вікторія Жадько, Алла Кульбаба та інші. Ці приклади ілюструють, як наполегливість, професіоналізм і підтримка інклюзивних практик допомагають жінкам долати стереотипи, отримувати визнання та впливати на розвиток диригентської культури. Автор підкреслює, що усвідомлення соціально сконструйованих уявлень про маскулінність і фемінність дає змогу розробляти практичні стратегії подолання гендерних бар’єрів. Серед таких стратегій – упровадження інклюзивних освітніх і професійних практик, популяризація жіночого лідерства, створення відкритого культурного дискурсу про рівні можливості та демонстрація успішних історичних і сучасних прикладів диригенток. Аналітичний підхід, запропонований у статті, сприяє глибшому розумінню взаємодії між гендером і професійною діяльністю диригента, дає змогу визначити механізми соціальної дискримінації та шляхи її подолання в музичній спільноті. Результати дослідження можуть бути корисними для науковців, викладачів музичних закладів, практиків у сфері музичної освіти та професійних музикантів, які прагнуть розвитку рівних можливостей, інклюзивного професійного середовища й усвідомлення соціального впливу гендерних стереотипів на професійну кар’єру. Дослідження підтверджує, що традиційне уявлення про диригента як «чоловічого» лідера формує подвійні стандарти оцінки компетентності, де риси, які традиційно вважаються «жіночими», у чоловіків сприймаються позитивно, у жінок трактуються як слабкість. У цьому контексті поступова демократизація професійного простору, зростання кількості диригенток та переосмислення гендерних ролей у музичній культурі є ключовими чинниками подолання бар’єрів та сприяння рівному професійному розвитку.

РОЛЬ ІТАЛІЙСЬКИХ ПЕДАГОГІВ СПІВУ В РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ ВОКАЛЬНОЇ ШКОЛИ НАДДНІПРЯНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Марина Володимирівна Россіхіна — 2025-12-22

Статтю присвячено розгляду вокально-педагогічної діяльності італійських музикантів, які працювали в освітніх закладах Києва, Харкова й Одеси в другій половині ХІХ – початку ХХ століття. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю комплексного вивчення міжкультурних взаємин у царині музично-викладацької практики, які вплинули на формування й розвиток української професійної вокальної школи. Мета статті – на основі аналізу наукової літератури, архівних матеріалів та періодики окресленого періоду з’ясувати ключові аспекти діяльності італійських співаків, які викладали в освітніх музичних закладах Наддніпрянщини, розкрити сутність вокально-педагогічної методики цих музикантів та визначити їх внесок у становлення професійної вокальної школи. Використано історико-біографічний та порівняльно-аналітичний методи дослідження. Основну увагу приділено трьом ключовим постатям італійського вокального мистецтва: Етторе Гандольфі (Київська консерваторія), Федеріко Бугамеллі (Харківське музичне училище) та Доменіко Дельфіно-Менотті (Одеська консерваторія). Виявлено факти, які свідчать про високий професійний рівень викладання цих музикантів, що забезпечило ефективний розвиток базових навичок українських вокалістів. З’ясовано, що їхня методика італійських викладачів базувалася на класичних засадах школи bel canto (робота над правильним диханням без м’язового напруження, вправи з вирівнювання регістрів і виразності дикції, спів сольфеджіо, вокалізів, основи сценічної підготовки співака тощо). Наукова новизна дослідження полягає в систематизації постатей італійських співаків-педагогів Наддніпрянщини досліджуваного періоду, уточненні та введенні в обіг даних про їхні педагогічні принципи, а також у доведенні безпосереднього впливу італійської вокальної школи на розвиток українського вокального виконавства та педагогіки ХХ століття.

САКСОФОННА ТВОРЧІСТЬ КИТАЙСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ У КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ І ЗОВНІШНІХ ВПЛИВІВ

Сінь Ши — 2025-12-22

У статті запропоновано розгляд саксофонної творчості китайських композиторів, становлення й розвиток якої відбувався під впливами національних традицій (широке використання тем улюблених фольклорних та авторських мелодій, наслідування звучання засобами саксофона тембрів національних інструментів), стилістики західної музики (нерегулярна метрика, експериментування з альтерацією щаблів пентатонного ладу, використання технік додекафонії та пуантилізму тощо) і соціокультурних явищ (синергія міжкультурної комунікації китайських музикантів із західними, захоплення мистецтвом джазу, наплив до Китаю західних сольних та ансамблевих виконавців, поступова фемінізація китайського саксофонного мистецтва). Мета статті полягає в доведенні здобутків китайської композиторської творчості для саксофона в контексті її загальнонаціонального значення для розвитку академічного духового мистецтва Китаю, а також високого визнання творів китайських композиторів та їх залучення до скарбниці світового композиторського й виконавського континууму. Аргументовано фактори швидкого входження саксофона в китайський музичний простір, узагальнено специфіку особливостей творення музичних композицій китайських композиторів, систематизовано їх за жанровими ознаками та способами виконавства. У сенсі гендерної специфіки китайського саксофонного мистецтва виділено перші приклади виконавської (Се Ля Янь і Фань Сяонін) та композиторської творчості (Чень І) китайських жінок. Узагальнено стильові особливості перших творів для саксофона Чень І, що полягають у прагненні наслідувати технічними й тембральними засобами саксофона звуки природи та ефекти звучання архаїчних національних музичних інструментів, у застосуванні модерних технік. Наукова новизна полягає в першому в українському музикознавстві узагальненні значення китайської саксофонної композиторської творчості в сучасній академічній музичній культурі, у виявленні вітаїстичних паралелей китайської та української інструментальної композиторської творчості. Аналіз сольних творів для саксофона, а також ансамблевих й оркестрових із його залученням дав змогу зробити висновок про їх вагоме значення в розвитку національного саксофонного мистецтва.

МУЗИЧНЕ ПРОЧИТАННЯ ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В СИМФОНІЇ-ДИПТИХУ БОГДАНА КРИВОПУСТА

Олена Миколаївна Якимчук — 2025-12-22

У статті розглянуто реалізацію поезії Т. Шевченка в Симфонії-диптиху сучасного українського композитора Богдана Кривопуста. Установлено, що національна ідея є основною засадою обох митців. Мета публікації – вивчити семантичні особливості Симфонії-диптиху Богдана Кривопуста, виявити взаємодію поетичного й музичного тексту, їхніх глибинних сенсів. Методологію становлять текстологічний, структурно-аналітичний, порівняльний, інтерпретаційний, поєднання яких дає змогу розкрити мету статті. У статті вперше проаналізовано Симфонію-диптих Богдана Кривопуста в контексті реалізації поетичного тексту Т. Шевченка. Аналіз Симфонії-диптиху на слова Т. Шевченка Богдана Кривопуста дає підстави дійти певних висновків. Композитор ретельно добирає поезію до власних творів. Національна ідея є спільною засадою у творчості обох митців. У Диптиху реалізовано замисел духовного очищення й воскресіння України після її руйнування. Така концепція робить твір цілісним у композиторському й виконавському аспектах. В обох частинах автор застосовує музичні засоби, які виразно передають семантику художнього образу. Так, семантика руйнування позначена швидкими тривалостями й темпом, акцентованою артикуляцією, остинатними вертикалями. Семантика мрії про відродження – плавним звуковеденням, перевагою горизонталі над вертикаллю, імітаційною фактурою, що має ефект відлуння. М’яка медитативна сонористика занурює слухача в трансцендентний стан, створюючи образ квітучої країни. Зміна співу на говоріння підкреслює семантичну кульмінацію другої частини й усього циклу. У будь-якому прийомі партитури композитор демонструє глибоке розуміння пророчого слова поета, що змушує слухача знаходити філософсько-екзистенційні сенси в його творах.

ЛИСТИ РОМАНА СТАВНИЧОГО ДО СТАНІСЛАВА ЛЮДКЕВИЧА

Яким Романович Горак — 2025-12-22

ЛИСТИ РОМАНА СТАВНИЧОГО ДО СТАНІСЛАВА ЛЮДКЕВИЧА

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ БУДІВЛІ У ДЗЕРКАЛІ ІСТОРІЇ КРАЮ

Любов Кияновська — 2025-12-22

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ БУДІВЛІ У ДЗЕРКАЛІ ІСТОРІЇ КРАЮ